Донецьк. Ворошиловський райвідділок і шпигунські ігри

Останні дні відпустки хотілося використати на повну. Минулого тижня я вже був у Харкові та Одесі. Хотілося чергової поїздки, нових вражень, нових знайомств. Так співпало, що в цей час відпустка закінчувалася і в активіста “Чорного комітету” Богдана Тицького. Я запропонував йому разом поїхати в Донецьк. Раніше і він, і я вже були в цьому місті і завдяки цьому обоє позбулися міфологізованого демонічного образу Донецьку, присутнього у свідомості населення постпомаранчевої частини України. Ми знали, що містом не ходять натовпи регіоналів з прапорами чи шахтарів з бітами. Також там не закопують в шахті за необережно вимовлене українське слово 🙂 Між іншим, в жодному українському місті я не бачив скільки синьо-жовтих прапорів, як в Донецьку.
Але погодьтеся, Донецьк – це незвично для українського туриста. Тому ми зупинили свій вибір саме на ньому.
Пригоди розпочалися буквально вранці. Ми домовилися зустрітися в центрі (як виявилося, поняття “центр” в Донецьку є значно ширшим, ніж в Сумах чи навіть в Києві). Трішки пройшлися вул. Артема в районі кінотеатру ім. Шевченка та вирішили відпочити на лавці біля пам’ятника Солов’яненку. І саме в цей момент до нас підійшов наряд ППС. Працівники міліції представилися і поцікавилися, чи ми місцеві і яка наша мета перебування в Донецьку. А потім нам ввічливо повідомили, що на нас надійшла скарга про те, що ми порушуємо благоустрій міста Донецьк – розклеюємо листівки. І запропонували проїхати до Ворошилівського відділку міліції для встановлення наших осіб. Я поцікавився, чи нас затримують чи просто запрошують. Відповіли, що запрошують. Ну як відмовитися від такого запрошення? 🙂 Сіли в автомобіль і поїхали. Дорогою міліціонери провели нам невеличку екскурсію: показали з вікна кафедральний храм, готель Ліверпуль, стадіон Донбас-Арена.
У відділку нас сумлінно записали в журналі реєстрації і провели вниз у напівпідвальне приміщення, де розташовані кабінети. Там ППСники передали нас іншим співробітникам, які мали скласти протокол про адмінправопорушення.
У нас зняли копії паспортів. Взяли пояснення. Ми розповіли, як все було насправді. Попросили розкрити рюкзаки. Жодних листівок там не було. Здавалося, і самі працівники міліції не розуміли, навіщо нас затримали:) Ми почувалися VIP-персонами, адже час від часу якийсь чоловік в цивільному (очевидно їх начальник) телефонував комусь і доповідав про “тих, з листівками”. Зрештою ми вигідно відрізнялися від інших “гостей” кабінету: “полковника ФСБ” та п’яного гопника. “Полковник ФСБ” – громадянин Російської Федерації. За що його затримали я не пам’ятаю, але вів він себе нахабно та говорив нісенітниці. Про “полковника” – одна з них. Прикметно, що на претензії “ФСБіста” до нашої української мови, міліціонери стали на наш захист і сказали, що так говорить пів-України. А на закид: “Украина всегда будет зависима от России!” – зреагували різко негативно.
Поки нас “пробивали по базі”, міліціонери встигли розповісти три кумедні життєві історії викликів на 102: про кота-бомжа, забитий унітаз та “підозрілого чоловіка в шляпі”. Сумно не було.
Згодом мене повели в окремий кабінет. Там свідчення давала якась жіночка, чий близький родич когось убив. На фоні цього наша справа з міфічними “листівками” нагадувала процес за Кафкою. Чоловік у цивільному (той що схожий на начальника і звітував комусь) пояснив, що працівники ППС не бачили, як я клеїв листівки, а зреагували на усне звернення громадянина. Але його даних вони не записали, тому він невідомий. Листівок у нас не знайшли. Проте в міліції є 100% докази, що листівки клеїв саме я. І мені має бути соромно, що я не визнаю вини.
Ясна річ, що сором мене не здолав:) Через деякий час нас відпустили. Працівники міліції, які брали у нас пояснення, вибачилися за завдані незручності. Хоча на них ми зовсім зла не тримали. Так сталося, що завдяки нашій активній громадянській позиції, це не перший райвідділок у нашій біографії. І можу сказати, що працівники Ворошилівського відділку міліції Донецька найінтелігентніші з усіх, де я бував. Не порівняти з хамством міліціонерів Печерського райвідділку міста Київ.
Далі пригоди лише почалися. Пройшовши повз Донбас-арену, ми знайшли місце, де можна було б трішки посидіти. Трішки ділилися враженнями. Нашу увагу привернув чоловік за столиком поруч з барсеткою на столі. У барсетці кілька отворів. Картинка немов із підручника з криміналістки з розділку “Негласні засоби спостереження”. Ми поговорили про борщ, який чекає нас в Сумах, про ті газети, які читали в дитинстві, про кандидатів на президентські вибори 1999 року. Сподіваюся, ця розмова була корисною для наших сусідів:) Згодом знову пішли гуляти містом. Почалося здаватися, що за нами стежать. Зашли в кафешку “Минутка” на Щорса, взяли по смачному комплексному обіду за 23 грн. Там не було нікого. Після нас зайшов чоловік. Заглянув, побачив нас і вийшов. Ми пообідали. Вийшли. Звернули увагу на чоловіка в синій літній сорочці з гарнітурою, який просто стояв неподалік. Стояли ми. Стояв він. Пішли ми. Пішов він. Ми почали петляти дворами і заскочили у під’їзд будинку. Через 5 хв. у під’їзд зайшов він:) Ми пішли йому на зустріч.
Далі знову пішли дворами. Швидким кроком, і короткими перебіжками через колію дісталися парку навколо річки (чи озера). Пішли стежками. По дорозі наштовхнулися на хлопця з гарнітурою, який стояв біля турніка і імітував розминку перед підтягуваннями. Згодом побачили, що хлопець іде за нами. Повернули в двори. Вийшли на вулицю. Сіли в таксі. Пропросили довезти нас до ринку. Приїхали на ринок (кілька кілометрів). На жаль він був малолюдним:( Через хвилину побачили, як наш знайомий спортсмен-турнікмен купує сигарети в кіоску. А ще 5 хв. тому він підтягувався в парку за кілька кілометрів звідси:) Під’їхав трамвай. Ми підійшли до дверей. Підійшов і він. До останнього вагалися, чи заходити в нього. Він дивився на нас, ми на нього. В останній момент зайшли в трамвай. Зайшов і він. І вже коли двері зачинялися, несподівано вийшли. Помахали ручкою нашому “знайомому”, який так і поїхав в трамваї.
Пішли в район церкви. За нами пішов ще один чоловік. Ми петляли, петляв і він… Згодом було ще кілька цікавих персонажів. Не тільки чоловіки, а і жінки. Тобто як мінімум у стеженні брала участь група з 5-7 осіб з автомобілем.
Не буду розказувати всі подробиці наших маневрів. Надто схоже все це на голлівудський екшен. Якби хтось мені таке розповідав, не повірив би.
Скажу лише, що через дві-три години від всіх “хвостів” ми відірвалися. І у нас лишилося ще кілька годин, щоб насолодитися перебуванням в Донецьку без сторонніх вух та очей.
Зазначу, що мета поїздки виконана в повному обсязі – таких вражень я не отримував ще в жодному місті:)